Привет

ГОРДІЙЧУК Микола Миколайович

1986-2015

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

 

 

 

Позивний «Гризун»( 26 травня 1986, м. Рівне — 22 липня 2015, Донецька область) — український співак, шоумен, військовий, молодший сержант міліції, міліціонер батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Гарпун» ГУМВС України в Київській області. Кавалер ордену «За мужність» III ступеня (посмертно). Народився в родині військових. Коли Миколі виповнився рік, батьки отримали квартиру в м. Кам'янці -Подільському Хмельницької області і переїхали туди. Навчався у Кам'янець-Подільській ЗОШ № 7. Закінчив Кам'янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка, за спеціальністю — психолог. Член НСОУ «Пласт» від 1993 року, старший пластун. 2009 року був інструктором військово-патріотичного табору «Легіон-12». Учасник команди КВК «Наш Формат». Ведучий молодіжної програми «Шоу Кадрів». Був засновником та солістом групи «Своєрідне», а потім групи «The DenDi», та відомим шоуменом у Кам'янці-Подільському. Відомий також як Nik Своєрідний. Під час Євромайдану Микола Гордійчук був у 15-й сотні Самооборони Майдану «Вільні люди». Захоплювався військовою справою. Планував стати офіцером. У зону АТО відправився добровольцем та з квітня 2015 року служив у батальйоні спеціального призначення «Гарпун», позивний «Гризун». Отримав численні осколкові поранення кінцівок і тулуба поблизу блокпосту «Шахта», між містами Авдіївка та Ясинувата (Донецька область), внаслідок чого помер під час транспортування до військового шпиталю Красноармійська.

      Поховали Миколу Гордійчука 25 липня на Алеї слави в Кам'янці-Подільському. Віддати шану воїнові прийшли тисячі мешканців, основна частина яких — молодь, побратими зі Сходу, пластуни, молоді солісти, друзі, а також наречена. Відспівали тіло бійця в церкві, в якій за місяць він збирався повінчатися. Поховальна церемонія пройшла пішки через старе місто під оплески, ніби вдячність Миколі Гордійчуку за чудовий концертний виступ.

https://www.youtube.com/watch?v=XOuRfnKpgW4&t=8s

​

​

ГОРНИЙ Олександр Юрійович

1995-2017 

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

 

 

Дата та місце народження: 8 вересня 1995 р., м. Кам'янець-Подільський, Хмельницька область. Житель села Довжок.

Навчався в НВК №3. Після школи продовжив навчання в ПТУ №14, де здобув професію електромонтажника. У листопаді 2015 був призваний до служби в ЗСУ. У 2016 році підписав контракт у був направлений у військову частину м. Шепетівка. після чого направлений у зону АТО, де проходив службу у військовій частині А 3139 с. Гродівка на Донеччині. Служив на посаді оператора 11-го зенітно-ракетного полку у званні солдата.

Дата та місце загибелі: 1 грудня 2017 р., смт. Гродівка, Покровський район, Донецька область.

Обставини загибелі: Трагічно загинув 1 грудня 2017 р. в районі смт Гродівка, Покровський район, Донецька область.

Місце поховання: м. Кам'янець-Подільський, Хмельницька область. Алея слави.

Портрет на меморіалі "Стіна пам'яті полеглих за Україну" у Києві: секція 10, ряд 10, місце 6.

Зі спогадів: "Саша був чуйним, добрим сином, братом і онуком. У дитинстві на канікулах часто відпочивав у свого дідуся і бабусі у с. Демшин. А коли виріс став захоплюватись музикою, грати на гітарі. Мріяв одружитись".

Мама Олена Михайлівна згадує: Саша з юнацьких літ мріяв служити в армії. Я хотіла, щоб він продовжував вчитися, але наші бажання не сходились. І тільки прийшла повістка Саша відразу пішов до військомату. Я просила подумати, але син був непохитний. Це все не було випадково. Саша з дитинства ріс патріотом. Таку рису у нього виховав його дідусь - ветеран війни Григорій Павленко. Справа в тому, що дід створив історико-краєзнавчий музей в рідному селі Демшин. Саша йому постійно допомагав, любив проводити час у музеї. І дідові слова про захист Батьківщини, про героїзм наших воїнів під час війни стали його переконанням у житті. Навіть, коли Саша підписав контракт (але ми про це нічого не знали), то я пізніше дізналася, що він ходив до командира і просив, щоб його скоріше відправили в зону АТО. Правду знала лише його дівчина. Пізніше Аліна розповіла її нам. Якось він мені сказав: "Мамо, я буду там, доки йтиме війна...". 

У день загибелі Сашка мама говорила з ним по телефону. Він повідомив, що стояв у наряді, звільнився. Розповідав про звичайні побутові речі. Збирався розтопити пічку, випрати білизну та лягти відпочивати.. А коли відпочине - знову подзвонить. Але рівно через дві години знову пролунав дзвінок. І чоловічий голос представившись командиром, повідомив мамі: "Ваш син застрелився!".

"Я спочатку не могла усвідомити цих слів, - каже мама, - Адже дві години тому я розмовляла з сином. Я не повірила цим словам. Просила вказати причину... Та окрім страшних слів не почула нічого. Я стала дзвонити на номер Саші. Але він не брав його. Я разом з волонтерами Олександром Тукачовим і Володимиром Розборським їздили до військової частини, аби забрати тіло Сашка. Спочатку нас опитали про останні дзвінки, про розмову, а потім дозволили забрати тіло дитини. Офіційна версія вбивства сина так і не з'ясована. Не відомо, що або хто його спонукав до такого вчинку. До цих пір не віриться, що немає Саші. Так не вистачає його посмішки, його порад, його слів. Здається, що вій вийшов і зараз повернеться. Відчинить двері і зайде до хати...".

Командир 11-го зенітно-ракетного полку: "Олександр до кінця гідно та сумлінно виконував свій військовий обов'язок перед Батьківщиною, вміло володів військовою технікою та озброєнням. Відзначався зразковою військовою службою, з повагою ставився до старших за званням, шанував честь і гідність товаришів по службі, завжди дотримувався правил військової ввічливості, поведінкип. Високий рівень самовідданості та самоорганізованості дозволяли йому ефективно виконувати свій професійний обов'язок. Саме таким військовослужбовцем пишається наш полк і разом з тим сумує з приводу втрати гідного сина України".

​

 

ОТКІДИЧ Володимир Сергійович

1980-2018

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​​​​Майор Откідич Володимир Сергійович народився 3 травня 1980 р. в м.  Кам`янць-Подільський. Проживав у с. Довжок. Закінчив Кам'янець-Подільський військово-інженерний інститут. Володимир з дитинства мріяв про військову службу. З початком війни в Україні у 2014 році був направлений у Самбір, військову частину А 3817.

      За три роки служби Володимир Откідич пройшов шлях від старшого лейтенанта до майора та завоював великий авторитет у військовослужбовців. Йому довелося побувати у найгарячіших точках бойових дій у зоні АТО: Щастя, Кримське, шахта Бутівка, Донецький аеропорт й інші. У перший день, як тільки приїхав на Схід, Володимир попав під ворожий мінометний обстріл. Та не злякався, не розчарувався, вірив до кінця у перемогу. Мужність і відвага цього чоловіка не могли не вражати.

      23 січня 2015-го під час виконання бойових завдань командир інженерно-дорожньої роти інженерно-дорожнього батальйону капітан Откідич виставив мінно-вибухові загородження поблизу Опитного Донецької області. Опісля бою група саперів під командуванням Володимира Откідича у підбитому МТ-ЛБ противника виявила та полонила двох терористів проросійських угруповань.

      За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (3.11.2015).

      Життя новітнього героя обірвалося внаслідок фатального ДТП, що сталася 13 липня на Львівщині.

Володимир Откідич помер 31 липня 2018 року у львівському шпиталі після двох тижнів боротьби за життя після аварії. Похований в Кам'янці-Подільському, на Алеї Слави. Залишилась дружина та дві доньки.

​

КРИЩУК Роман Іванович

1986-2023

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

 

 

Народився Роман Крищук 8 квітня 1986 року в Кам’янці-Подільському. У 1992 році пішов у перший клас ЗОШ №4. Він завжди був активним, любив брати участь у шкільних заходах, до того ж закінчив курси офіціанта, а ще музичну школу по класу акордеон. 

Після 11 класу в 2003 році вступив на історичний факультет Кам’янець-Подільського національного університету ім. І.Огієнка, який успішно закінчив у 2007 році. 

Кажуть, що справжній чоловік повинен посадити дерево, побудувати будинок і виростити сина… За своє коротке життя Роман із цим завданням впорався. У 2014 році одружився з Катериною. Через два роки у родини Крищуків з’явився синочок Богдан. Та клята війна перервала мирне життя подільської родини. У червні 2022 року Романа Івановича Крищука мобілізували до лав Збройних Сил України. Мужній воїн проходив військовий вишкіл на Миколаївщині у 79 окремій десантно-штурмовій бригаді Після навчань відразу поїхав на фронт. Свій останній бій мужній воїн прийняв під Мар’їнкою.

24 лютого поблизу Мар’їнки Донецької області під час виконання бойового завдання загинув 36-річний гранатометник КРИЩУК Роман Іванович з Довжка.

      Про трагічну звістку родині повідомив побратим, який пліч-о-пліч з Романом боронив рідну землю. «У цей день велися запеклі бої з ворогом. Постійно обстрілювалися наші позиції. Перепочинку, як такого, майже не було. Тож коли у нас випало затишшя, – каже військовий, – Роман, почувши, що поряд, на іншій позиції, дуже гаряче, поспішив хлопцям на підмогу. Звідтіля більше Роман не повернувся…».

Побратими розповідали, що на нього можна було покластися, воювати спина до спини, бо такий ніколи не зрадить. Роман був вірним своїй справі, дисциплінованим та відповідальним бійцем, готовим підкласти плече другові за будь-якої нагоди.

Роман був хорошою людиною, люблячим батьком, коханим чоловіком, найкращим братом, вірним другом. Він мріяв про щасливе, мирне життя, про можливість вболівати за улюблену футбольну команду «Динамо» (Київ), а найголовніше – про перемогу, і вважав за обов’язок боротися за мирне майбутнє України. Він не боявся дивитися смерті в очі.

Саме таким – хоробрим, щирим, небайдужим, незрадливим патріотом рідної землі пам’ятатиме Кам’янеччина свого Героя.
Похоронили Крищука Романа Івановича 4 березня у Кадиївцях, де у вічному спокої спочивають його батько й мати.

​

МАШУРА Павло

1995-2023

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

 

 

Трагічна звістка надійшла до нашої громади у вересні 2023 року. Загинув воїн Машура Павло, мешканець села Довжок, вірний син України.

Народився 24 квітня 1995 року в с. Довжок. Навчався у Кам'янець-Подільській ЗОШ №11. Згодом у 2005 році перевівся навчатись у Довжоцький НВК, закінчивши його у 2009 році.

    У січні 2023 року він був призваний на військову службу по мобілізації, став на захист України, та до останнього подиху боронив рідну землю від російських окупантів.

    Проходив військову службу на посаді командира десантно-штурмового відділення.

    Боєць загинув 30 серпня 2023 року внаслідок мінометного обстрілу українських позицій військовими рф на Запоріжжі.

    Павло залишився назавжди вірним військовій присязі, адже, беручи участь в обороні нашої Батьківщини, захищаючи кожного з нас віддав найцінніше – своє життя. Йому назавжди 28...

  Щирі співчуття рідним та близьким Павла. Навіки пам’ять про Захисника України буде жити у наших серцях.

https://www.youtube.com/watch?v=eMfM87zqTso

​

ГЛАГОВСЬКИЙ Сергій Олександрович

1971-2023

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​​​​​

Народився 14 січня 1971 року.

23 листопада 2023 року біля населеного пункту Кліщіївка, Бахмутського району, Донецької області при захисті Батьківщини, виявивши стійкість та мужність, під час виконання бойових завдань у складі свого підрозділу, загинув командир механізованого взводу старший лейтенант, мешканець села Довжок - Сергій Глаговський. Сергію назавжди 52...

   – Сергій дуже любив це життя, – зі щемом у серці ділиться один із друзів і тезка загиблого. – Розумний, чесний, надійний, патріот. Найбільше він любив сім’ю, якій приділяв весь вільний час. А ще Сєрий мав СТО, захоплювався автомобілями і був дуже справедливим до всіх, хто приїжджав на його станцію. Не давав марних обіцянок, завжди допомагав, чим міг, навіть якщо просто порадою. Не розумію, як ми будемо жити без таких людей…

У Сергія Олександровича залишилися дружина, донька та син.

https://www.youtube.com/watch?v=jKvdVB--lbA

​

ГУМЕНЮК Олег Вікторович

  1996-2023

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​​​​Олег Гуменюк 31.08.1996 року народження. Народився у с. Довжок, де зараз проживають його батьки. Навчався у Кам'янець-Подільський ЗОШ № 11. Мешкав з сім’єю у селі Оринин Кам'янець-Подільського району. З початком повномасштабної війни Олег без вагань став на захист України. Його мобілізували на посаду водія-санітара в перші дні війни — 26 лютого 2022 року.

    Військову службу проходив у військовій частині А 7185 (102-й окремий батальйон 107-ої бригади ТрО). Він брав участь у бойових діях з 6 вересня 2022 року. Спочатку на території Харківської області, а з червня 2023 року — на території Донецької області (район Бахмута). Разом з бригадою звільняв окуповані території Харківщини та захищав Донеччину. На рахунку Олега Гуменюка десятки життів врятованих та повернених до життя побратимів.

    15 листопада 2023 року о 9 год 40 хв в районі населеного пункту Богданівка Донецької області група, у складі якої перебував Олег Вікторович, потрапила під обстріл. Удар FPV дрона він прийняв на себе захистивши своїх побратимів, які отримали поранення. На жаль, множинні вибухові поранення грудної клітки, живота та нижніх кінцівок Олега Вікторовича виявилися несумісні з життям.

    В Олега Вікторовича залишилися вагітна дружина, маленька донька (1,5 року), батьки та молодший брат.

​

​