Легенди Кам'янеччини

 

                     Легенди про виникнення сіл Кам’янеччини

  

Колибаївка

       Було це в далекі часи. Подорожував із Бесарабії один чоловік. Пройшовши довгу путь, стомився у дорозі. Та й вечір уже настав. Побачив він яр на полі та й заночував там. Уранці огледівся навкруги -урочище було серед просторого поля, неподалік був ліс. Сподобав чоловік цю місцевість. Вирив землянку, зробив там курінь, якого він називав «колубай». Згодом перевів свою родину у цей колубай і оселився там. Так і почали називати поселення Колубаїв яр, а згодом Колибаївка.

 

                                      Записано з уст жительки   

                                           села Колибаївка

                                     Людмили Михайлівни

                                           Василець.

 

Руда

       На території села Руда знаходилось багато природних джерел (рудники). Вони утворювали невеличку річечку. Назвали її Руткою. Звідси і назва походить села Руда. На території села, а точніше старої Руди і по цей час знаходяться джерела, які утворювали річку. Джерела настільки були сильними, що пан забивав їх вовною для того, щоб розчистити русло річки. На даний час джерела утворили невеличке озеро. Воно і досі стоїть не розчищеним, тому що не піддається людському втручанню. Нібито джерела мстять людині за те, що їх було забито. Сьогодні замість річки протікає маленький ставок, а озеро дістало назву Лук’янове.

 

 

Грушка

       Села, що виникли біля насаджень яблунь, горіхів, груш, вишень, черешень одержали і відповідні назви.

       В той час, коли місцевість була покрита лісами люди розчищали її і займались вирощуванням плодових дерев. Потім поселялись в тій місцевості і давали назву своєму поселенню того чи іншого плодового дерева.

     У переказах про село Грушку розповідається, що на тому місці, де зараз в селі знаходяться «Муровані криниці», у давнину тут росла велика дика груша, біля якої знаходились джерела холодної води. Тут перехожі люди могли перепочити, втамувати свою спрагу холодною водою.

         Крім того ця груша по своїй величині біла як орієнтир на даній місцевості.

        Ось чому ще й до цього часу існує поговірка «Нам аби до грушки, а там можна і перепочити».

        Існує переказ і про те, що першим поселенцем був якийсь гуцул, якого поселив тут воєвода Старої Ушиці, як прміжного зв’язківця між Привороттям (Подільське) і Старою Ушицею по попередженню про напад ворожих сил на Староушицьке місто та його укріплення. Тому і не дивно, що у селі живе немало громадян з прізвищем Гуцуляк, які мабуть походять від першопоселенця села Грушка.

   

Кит-Китагора

         Десятки мільйонів років тому територія нашого краю була вкрита водами глибокого тропічного Сарматського моря, населеного різними морськими мешканцями. Серед них були і великі кити – господарі моря. Недарма стародавні люди вірили, що саме кити тримають землю на своїх спинах. Пізніше, море почало відступати…

         В сім’ї двох китів, які палко любили один одного народилося маля. Щастю не було меж. Але сталася біда – маленький кит загинув. Горе заполонило сім’ю. Згодом, коли море почало відступати, подружжя китів не хотіло покидати те місце, де загинуло їх маля. Вода відступала, але кити були не порушні. З часом утворилася велика кам’яна гора, яка згодом покрилася родючим панциром. Коли люди почали заселяти територію біля моря, облюбували це місце і оселилися на спині  великого кита. Згодом поселення назвали Китагора.

         Великий кит розлігся серед лісів, садів. Тут видніються білі хати, добре видно церкву, костьол, панський маєток. Із заходу на південь, оминаючи велику гору-кита, тече річка Тернава, а зі сходу – малесенький Окунь, який по всій своїй довжині поповнюється цілющими джерелами, що б’ють з-під великої кам’яної брили. Річка Тернава створила глибокий звивистий яр. Через яр проходить шлях з Кам’янця в село. Крута та довга дорога на правому березі та ще крутіша і довша на лівому березі Тернави.

         На вершині гори китайгородці збудували великий замок-фортецю. Навколо замку – великий міцний мур, навколо муру – земляний вал.

         Китайгород – давнє укріплене поселення Середнього Подністров’я.

 

 

 Чабанівка

 

                              Яром, яром за товаром,

                              Обочою за вівцьою.

                                  (З чабанівської співанки)

 

         Давно це було… літ, певне, більш, як триста буде. Попасом, попасом ішла собі отара, а за нею, не поспішаючи, тягнувся і чабан – все обочами, горбами долинами. Так дійшли вони аж до великої розлогої балки. Розійшлися вівці, скубають зелену травичку, а чабан скинув шапку, витерся рукавом та й став розглядатися довкола. Куйовдить вітер його сиву чуприну, полоще полотняну сорочку, припікає його наморщене чоло. Звисає з плеч торбина з харчами. А чабан, опершись на ґирлигу, думає про своє. Промайне літо, настануть холоди, закружляють хурделиці. Де зимувать з худібкою?

         Прийшла йому до душі оця місцина. І сказав тоді до себе чабан: «Буду селитись отут!» І поселився. Збудував хатину, кошару та й зажив зі своєю родиною. Випасав овечок, напував їх зі струмочка чистою водицею, а взимку балка захищала від холодних вітрів.

         Минав час, виростали діти, а за ними онуки і правнуки. Ставали чабанами, селились тут же. Розросталось чабанське поселення, яке пізніше люди назвали Чабанівка.

         Спливали роки, десятиріччя, столітя. І все життя діди – прадіди з овечками. Були тоді ці смирні і корисні тварини в кожному дворі. Та як же було жити без вівці? Вівця годувала молоком, м’ясом. Зодягала в чугаї, бурки. З її вовни ткали гуньки, килими, обіці. Плели рукавиці, панчохи. Славилися баранкові шапки. А яке то було багатство мати овечий кожух – легкий, теплий! Воістину, «Божа овечка», як звали її тоді в селі.

 

 Вітківці 

 Легенда перша

         На тому місці, де зараз розташоване село Вітківці були колись верболози та зарості. А навпроти за Збручем було село. Страшний був пан в тому селі, жорстоко знущався над селянами. Селяни не витримували наруги – розбігалися хто-куди. Одні далеко в інші села, інші в ліси, а брати Войти втекли у верболози на цю сторону Збруча. На цьому місці, де зараз село і збудували вони свої перші помешкання. З тих пір люди починають оселятися в цих місцях. А село дістало назву Войтівці (за теперішнім прізвищем братів Войтів).

 

  Легенда друга

         Колись давно, було невеличке поселення в лісі Явин, над Збручем. На це поселення напали кочові племена татар. Люди розбіглись хто-куди. Жінка Віта зі своїм сином втекла у верболози (де зараз село Вітківці). Тут вона розклала свій курінь. За нею почали селитися тут люди. А село дістало легендарну назву Вітківці. Від  імені Віти, першої жительки.

 

 

Завалля

       Перлиною Кам’янеччини є село Завалля. Гортаючи сторінки його історії. Мимоволі попадаєш у круговерть легенд, переказів, якими оповите маленьке подільське село.

         Хочеш завітати у село, під’їжджаєш з будь-якого боку і бачиш перед собою природню заглибину, де розкинулися сади та хати, а з однієї сторони височить вал, який простягається на багато кілометрів, і ось там за валом (за легендою) з’явилось поселення, яке і одержало назву Завалля. Для жителів села воно є земною красою, про яку дуже гарно пише місцевий поет Іван Васильчук.

Красо земна –любове неминуча,

Душі тонкої грізний бурелом,

Іду в старі діброви балакучі

Жаги вдихнути знову всім єством

В застиглі йду світанки ясноокі,

Де горизонту зорі рвуть плече.

Я бранець ваш, тополі і осоки

Що повністю розлились під Збручем

Красо земна. Тебе не оминути

У шквалі мли тебе не потоптать

Щоб велич, чистоту твою збагнути

Тебе навічно треба полюбить.

         А щоб полюбити всією душею, потрібно проникнутись історією нашого краю.

        Не можна пропустити повз увагу легенду-переказ старожилів про першожителів поселення Завалля за Збручем, а було це за панування панів Дверніцьких.

         … Одного разу Дверніцькі об’їжджали свої володіння: землі, поля…Раптом побачили, що під лісом горить вогонь і сидять люди. Пані наказала кучерові під’їхати до вогнища і запитати у людей, що вони тут роблять. У відповідь люди розповіли про те, що їх сім’я переїздить із Київської губернії на постійне місце проживання за Дністер, у містечко Вікно, до брата найстаршого. Їх сім’я складалася з чоловіка, дружини, дочки та семи дужих синів. Тоді пані поцікавилася, що вміють робити, чим займалися до цього. Почувши у відповідь, що вони ковалі та побачивши, дужих молодих людей, як свіжу робочу силу, Дверніцька запропонувала їм залишитися на їх землях, дозволивши обрати собі місце в цих чагарниках, рубати ліс і будувати дім. Чоловік подумав, обглядівся і ця місцина йому сподобалася. Він одразу дав згоду залишитися. Так по інший бік Збруча з’явилися перші поселенці на прізвище Ничвидюки. Чоловік із синами побудували дім, а згодом і кузню. Сини одружилися, побудували свої будинки і село розрослося.

         Віками стояла скеля побіля Завалля висока і стрімка, мов стіна, горда у своїй природній давності, загадкова собою. З-посеред скелі ледь пробивався вузенький вхід. Навіть такі знамениті повсюдними таємних лазів, як сільські хлоп’яки, нічого особливого в тій завалецькій скелі не знаходили – всі ходи закінчувалися тупиками.

Аж ось 1970 року київські спелеологи заповзялися дослідити чи не заховалася

темряві ходів яка-небудь таємниця…

           Еврика! В одному з ходів відкрилася щілина у стіні. Ледь протиснувшись крізь неї, спелеологи опинилися у печері дивовижної краси. У світлі ліхтарів вона яскрилася різноцвіттям кристалів, переливалася всіма кольорами веселки. Відразу й знайшлася назва «Атлантида».

        Потрапивши вперше в «Атлантиду», мимоволі згадується легенда «Про Країну вічного Сяйва». Жив у ній щасливий і мудрий народ, про його творчу вдачу, захоплення і голосне слово мовив мандрівний люд звідусіль. Але багатства і дива казкової країни припали до смаку жорстоким войовничим племенам, які в рабство загнали талановитий народ – майстрів.

      У скелях варвари натрапили на печеру, де за переказами місцеві пожильці сховали Красу надбану ними. Довго нишпорили лабіринтами непрохані зайди, але нічого крім наглої смерті не знайшли тут для себе. Звідки їм було знати, що рукотворний скарб Краси Вічного Сяйва відкривався лише людям чистого серця і душі…

      Відкрився цей природній скарб нашим односельчанам та дослідникам. Сьогодні ця перлина природи відома не тільки в Україні, а й далеко за її межами.

          

Сокіл

     Було це давно, дуже давно... Може, тоді, як брати Кий, Щек i Хорив та їхня сестриця Либідь, вперше з'явившись на Дніпрових кручах, взялися заснувати тут місто, яке згодом стане "матір'ю городів руських", виросте й возвеличиться, відтак отримає статус столиці. Можливо, дещо пізніше... Коли литовські «мандрівники» брати Коріатовичі, облюбувавши зручне місце на майбутньому нашому Поділлі, вирішили збудувати «квіткy на камені», до речі, також на скелястому березі річки, щоправда, дещо меншою i не такою бурхливою з найменням дивним, слов'янським - Смотрич. А, може, i задовго до того. Мешкали у нашім краю, на наших землях xopo6pi й мужні лицарі. То були справжні богатирі, безстрашні вояки. Здорові, наче казкові титани, сильні й добре розвинені фізично, вони чудово їздили верхи на бистроногих, витривалих до неймовірного, скакунах, до того ж майстерно володіли луком та іншою зброєю, i годі було й думати їх перемагати у відкритому бою. Та воювали вони не завжди. А коли на землі їхнi приходили нетривкий мир i сякий-такий спокій, учорашні xopoбpi вояки орали землю, вирощували збіжжя, ростили дітей. Щоби продовжити рід свій, щоби було кому захищати від грізних нападників землю свою,рідний край. Окрім усього, вони визначалися неабиякою чесністю i не меншою порядністю. Ніколи й ні на кого не нападали першими, а коли i траплялося щось подібне, то неодмінно давали знати супротивникові: готуйтеся, мовляв, йдемо на ви... I посилали у розвідку соколів, яких розводили i спеціально муштрували для потреб вояцьких. Соколи ті, послані у чужинські поселення, мусили геть усе облітати i неушкодженими у свій стан повернутися. Коли ж не вернеться котрийсь, або верне покалічений, кров'ю стікаючи -значить, ворог близько, ось-ось нападе, тож саме час випередити його, завдати удару несподівано, завчасу. I за командою Вожака геть yci, здатні тримати у руках тугого лука з гострими-прегострими стрілами, вмент сідлали швидких коней i чимскоріш мчали на зустріч з ворогом. I перемагали.

      Того росяного кроваво-рожевого світанку, коли золотогриве сонце ще й не думало вставати, Вожак, зійшовши на одну з стрімких круч, що над самісіньким Дністром, підняв над головою i випустив у бездонну голубизну аж трьох навчених крилатих соколів: летіть, швидкокрилі, й повертайтеся з доброю вістю.

     Полетіли соколи. Довго не верталися. Уже й ранок за досвідком прийшов, i день жаркий відходив за синій пруг. Немає й немає соколів. Жодного з трьох посланих. Хвилюється, непокоїться Вожак. Зірким оком все у небо позира: чи не летять, бува? Hi, не летіли. I лише на зоpi нового спекотного дня закружляв над вояцьким розташуванням одинокий сокіл. Кружляє-кружляє, а сісти не може. Аж поки не полетів каменем до землі, де підхопили його на льоту дужі руки Вожака. Глянув Вожак на птицю - й очам своїм не повірив. Птах був увесь зранений, обидва крила перебиті, пір'я кров'ю просякло. «Хто ж тебе так? — грізно вимовив вояцький ватаг - I як ти змir летіги на зранених, понівечених крилах своїх?»

      Хоробрий птах, звісно ж, не відповів. Лиш стріпнув гордо чубатою головою, подивився сумно у очі Вожакові та й помер.

     «По конях! Уперед, на чужинську орду!» - можливо, так чи інак прокричав вояцький отаман i першим скочив на буланого, з білими плямами на обох стегнах, жеребця. I помчали вони туди, звіки щойно повернувся поранений сокіл. Битва була жорстокою i страшною. Аж надвечір, коли червоне од спеки i напруги бою сонце покотилося на спочинок, xopo6pi лицарі, забравши вбитих i поранених побратимів своїх, вертали додому. Натомлені коні ледве переставляли ноги, вояки засипали у сідлах. Але перемога додавала сил i наснаги. Вони здолали лютих зайд, захистили себе i свою землю.

           Коли від'їхали зовсім близько, Вожак несподівано наказав зупинити коней. Він першим зіскочив на землю, опустив голову в скорботі й тузі «Що сталося, Вояче? - запитали його бойові побратими. - Чого сумуєш так гірко? Адже ми перемогли супостатів, веземо додому чимало багатства, у ворогів віднятого...»

          Мовчав Вожак довго, дивився у фіолетово-рожеву далечінь. А тоді мовив стиха: «Так, ми перемогли, але якою ціною? Ми втратили нашого найкращого бійця, i втрата ця боляче вразила мое серце. Гадаю, ваші також. Він був справжнім відчайдухом, зробив те, чого б не зміг зробити жоден із нас...»

         «То хто ж він, той мужній вояк, той відчайдух геройський? Назви його ім'я, нехай ми yci запам'ятаемо його i носитимемо у серцях своїх аж до скону!»

       «Назови! Назови його нам!» - чулося звідусіль.

        Вожак підняв горду голову свою, оглянув вояцьку ватагу i голосно проказав: «Ім'я йому - Сокіл. Той, що з перебитими крильми, важко поранений супостатами, все ж долетів до нашого стійбища i... загинув, як герой. Він -  справжній вояк, він зробив те, чого, либонь, не зміг би зробити жоден з нас. Пошануймо його пам'ять!..»

«Як, як пошанувати? Що ти пропонуєш, отамане? - посипалося-залунало звідусіль. - Xi6a можна так з птахом? Господь не дозволить...»

        Суворо насупив густі смолянисто-чорні брови Вожак, звів їх аж до перенісся.

«Дозволить Всевишншій - мовив твердо. - Дозволить... У цього птаха -велике i мужнє серце. У нього людська, благородніша, ніж у багатьох людей, душа. Він подарував нам цю перемогу i життя. Багато це чи мало? Отож, пошануємо його. Він того заслужив. Я все сказав!»

            «То як, як нам його відзначити? Що маємо зробити для вже померлої птиці? Кажи!..» - продовжували непокоїтися вояки.

          «Назовемо на його честь ось цю місцину, куди він прилетів i де скінчив своє животіння. Нехай Бог простить нас i його».

          Вожак поволі опустився на праве коліно, низько похилив посивішу голову: «Однині і довічно місце це називатиметься Сокіл! Я все сказав...». Вояцька ватага схвильовано мовчала. А внизу, між гострих i могутніх скель, стрімко ніс свої хвилі синій Дністер. I цвіли на подністровських кручах яблуневі й вишневі сади, i половіли жита ген у широкому полі, i, наче білокрилі яхти, пливли у синім піднебессі зграйки молочно-білих хмаринок. I хотілося, так бажалося жити...

         Минули, пролетіли роки й століття. Відгриміли війни й бойовиська. Великі і малі. Народжувалися i вмирали покоління. З'являлися на карті часу й так само зникали з неї нові назви, імена. I Сокіл — тому не виняток. Так повідає одна з легенд Подільського краю. Легенда про Сокола. Чи про Сокіл.

  

Оринин

        Колись давно був такий час в деяких місцевостях, коли люди не знали ні панів, ані панщини. Сіяли, орали і так жили.

         Якось у нещасливу пору найшов їх князь Владис з військом. Вояки розбіглись по всіх хатах і зігнали людей на берег річки. Там пан Владис сказав: «Віднині ви будете робити те, що я накажу. Не здумайте тікати, бо шкіру здеру. Кругом варта.»

         Пожурилися люди, але що поробиш треба працювати і пішли лупати скалу, щоб збудувати князю палац. Не скорився лиш старий дід, в якого була внучка. Вужем вислизнув з очей князівської варти і поселився з онукою далеко від князівського ока, в урочищі на горбах.

         Пройшли роки. Старий дідусь вже від віку зсохся, а внучка його, яку звали Орина, стала такою красунею, немов вечірня зірка. Збудували вони хатину у лісі, а згодом й інші люди поселилися.

         Та ось одного разу через поселення їхав Владис. Він впізнав красуню-дівчину, наказав слугам її схопити. Вони так і зробили. Коли князь на неї подивився, то вперше в житті відчув страх. Стільки сміливості і непокори було в її очах. І наказав вкинути непокірну у льох під вежею. Через три дні запитав, чи просилася вона на світ ясний. Слуги відповіли, що ні.

      Через тиждень сам прийшов і запитав:

 - Будеш княгинею?

Вона відповіла:

- Посій, князю, кукіль на камені, коли вродить овес, то я стану княгинею.

- То гинь смертю голодною!

       Ніхто більше не чув його голосу. Чутка про те, що князь знайшов дівчину долетіла до громади. Люди схопили вила, сокири і княжих вояк не стало, а з самого Владиса залишилась купа кісток.

      Не честь нескореної гордині Орини назвали поселення Оринин. А де живе красуня-дівчина, тече джерельна вода.

 

Думанів

      Початок був покладений з того, що чумаки подорожували в Крим по сіль дорога їх вела з півночі на південь по Білецькому шляху, який проходив по полях біля села. Впродовж шляху не було питної води. Зустрічались рутки з стоячою водою і чумаки в пошуках питної води добрались до берегів річки Смотрич. Тут вони і натрапили і на святу, влітку льодяну, а взимку не замерзаючу воду, чисту як сльоза. З цією водою вони не могли зрівняти жодне джерело, яке зустрічали по дорозі. Це джерело і привабило їх. Слава про нього пішла по всьому Поділлі.

      Чумацький шлях проходив біля цього джерела і чумаки завжди робили зупинку біля нього. Так спочатку і появилась над річкою Смотрич біля джерела з святою водою перша Корчма. Багатьом чумакам подобалась мальовнича місцевість. Не могли вони залишити це чудове місце і більше не появлятись. Цілюще джерело манило їх до себе і деякі чумаки залишались.

     Довго чумаки думали, де саме їм поселитись і вирішили корчму перенести на друге місце, серед лісу. Біля корчми побудували два будинки. Не так просто було поселитись в незаселеній місцевості. Кругом красиві місця з лісами, серед лісів луги, з лікарськими рослинами. Також тут протікає річка, з-під землі б’є джерело з святою водою.

          Довго чумаки міркували, думали, гадали, сперечались, згоджувались, розходились в рішеннях і насамкінець прийшли до єдиної думки і придумали… Селище отримало назву Думанів, що означає місце про яке дуже довго думали.

 

 

Вихватнівці

       Дуже давно жили собі люди у тому самому лісі, що називається Совий яр. А вибрали вони досить затишне місце у долині біля самої річки Студениці. Жили та хліб вирощували. Але трапилася з ними велика біда. Налетіли на поселення татари. Хати спалили, майно пограбували, а людей пов’язали та забрали в неволю.

     Декому із жителів вдалось сховатися у печері, яка була у лісі. Так і врятувались. А коли татари відійшли люди вийшли із своєї схованки на гору. Облюбували місце на захід від Сового яру, біля криничок. Там і поселились. Так виникло село Вихватнівці. Адже люди вихватились від татар.

     … А там, у Совому яру, де колись було поселення залишились луки де селяни, а згодом місцевий колгосп вирощували овочі. А під час оранки землі часто знаходили залишки давнь.

​

Рихта і Слобідка Рихтецька.

      Жив колись у нашому селі пан на прізвище Ріхтер. Було у пана багато кріпаків, але не всі вони були зареєстровані. Адже пану потрібно було за велику кількість людей платити чималий податок губернатору.

      У пана був писар, який записував усі події, що відбувалися в селі із року в рік. Так вівся літопис села. Одного разу приїхали до пана з ревізією. Прийшлось панові не реєстрованих кріпаків ховати в погреба які знаходились недалеко від будинку. Так чоловіки і жінки, старі і малі сиділи в погребах поки пан приймав ревізію. А приймав пан її довго. Два тижні в селі пиячили а потім до губернії поїхав пан із ними, де пропиячив ще два тижні. Коли повернувся у село і відкрив погреба побачив, що всі люди були мертві. «Істребив» пан таким чином багато людей. Відтоді і почали називати місце, де були погреба «стибники», від слова «істрибив».

Писар, звичайно, не міг утаїти цей факт тому у своєму літописі описав все що сталося у сел. Через деякий час пропав і писар, і його літопис. Селяни не моголи простити панові загибель своїх близьких і підпалили весь панський маєток. Горів будинок, свинарник, конюшні, корівники.

       Одному селянинові стало шкода худобу і він відчинив всі стайні, сам вивів всіх тварин. За такий вчинок пан дарував кріпакові «свободну» та землю, що знаходилась поблизу. Так утворилась Слобідка Рихтецька від «свобідного» кріпака із села Рихта, яке отримало назву від прізвища Ріхтера, що згодом продав свої землі і кріпаків та виїхав з цього села, боячись помсти селян.

   

Жванець 

   На березі річки Дністер один француз чекав на човен, який чомусь довго не припливав. Тоді француз вирішив написати на скелі своє прізвище Жван, щоб цей напис побачили човнярі. Кажуть, що саме цей напис дав початок назві села.

 

Розповідь старожилів про назву села Крушанівка.

    Село Крушанівка було засноване в першій половині XVIII століття . Воно було приписане до Китайгородської єnapxii.

    Село розкинулось в долині, по якій протікає струмок, що бере свій початок в урочищі, названому «Верховина». Урочище знаходиться в кількасот метрах на північний захід від села. По берегах цього струмка, за переказами старожилів, росли буйні зарослі крушини. Старожили пригадують, що саме серед цих кущів була побудована перша хата. I саме ці кущі крушини лікарської i послужили за назву села - Крушанівка.

​

Гораївка

          Від роду до роду, від діда до прадіда передавалась усна розповідь про народження села Гораївка.

        Молдованин, який проживав на правому березі Дністра, за прізвищем Гурай,
дослідив, що глина, де тепер знаходиться наше село придатна для виготовлення
посуду. Місця, де виготовлявся посуд збереглися ще i до нашого часу. Уламки від
посуду знаходяться ще й нині на людських городах.    

       Гончар Гурай спробував випалити декілька горщиків. Горщики були чудові.

Тоді  гончар оселився тут, згодом завів сім'ю. Так, поблизу робочого місця і почалася розбудова села. Першим жителем села став молдованин Урсул. Село назвали Гураївка, a перші жителі села Урсули. Село зростало, будували глиняні хати, а дахи солом'яні. Перші шість сімейств були за українським прізвищем Урсуляки, а село Гораївка.

     Cтapi люди говорять, що с. Гораївка побудовано на ropi, а на гopi завжди «ївко»,
тобто холодно, тому так i назвали «Гораївка».

 

Легенда перша про Ушицю

       Було це дуже давно, у тi часи, коли землі Староушиччини вкривали безмежні дрімучі ліси з різною дичиною та незліченним птаством, а повноводні ріки кишіли рибою.

      Заходило сонечко, закінчувався трудовий день. Під лісом, на запашних луках, між соковитими травами ряснів горб Ушиця.  Цвіли чебреці, кивали голівками ромашки, а далі на схилах річки сріблом виблискувала ковила.

     По piчцi повільно плив човен з двома мисливцями. Це були князі Аскольд i Дір. Вони подорожували нашим краєм. Князі не хотіли пускатися в дорогу серед ночі i вирішили тут заночувати. На березі вони зустріли рибаків, які після важкого дня вечеряли. Вони пригостили Аскольда i Діра смачною стравою. «Ах, какая ушица!» - вимовив один з них. Це невідоме слово так сподобалося рибакам, що вони стали називати свое поселення Ушицею. А інша легенда розповщає, що назва «Ушиця» походить від річки.

 

Легенда друга про Ушищю

          Біля річки Дністер з сивої давнини проживали люди. Приваблювала їx сюди риба, водяна пшениця, всяка звірина навколишніх лісів, та неповторна краса природи. У заростях кущів, ніби змагаючись, щебечуть пташки, дзюркотить крутими схилами вода з криничок,  вигріваеться на сонці зелена ящірка з блакитною голівкою, готова за мить сховатися від перехожого, впали з дерева i скотилися на стежку червоні плоди терпкого дерену, похилила свої зелено-червоно-чорні кетяги калина-городовина... А ще звало до себе родюче подільське поле, яке розділяла така звивиста та вузька наче вуж річечка. Вона ніби огортала все селище. Так i пішла назва Ужиця, a пізніше стала називатися Ушиця.

 

Легенди про героїчне минуле нашого краю

Як бакотська породіля втопила люту туркиню.

       Якось турки несподівано налетіли на Бакоту. Але люди встигли заховатися від жорстоких вopoгів. Та одна жінка не могла втекти, бо саме народила дитинку. А отаманкою нечестивців була туркиня - зла, немилосердна, люта. Народ добре знав, що куди вона прийде зi своїми бусурманами, то хати спалить, то людей поріже, а решту - в полон забере. Вже дуже боялися її люди.

       Під час нальоту у Бакоту туркиня зайшла до хати, у якій була та сама бідолашна породілля. Вона вже хотіла накинутись на беззахисну жінку, та побачила на столі в мисці квашені огірки. Підійшла до столу попробувала. А огірки, певно були дуже смачні, бо проклята ординка забула про все на ту хвилину. Вона лише запитала породіллю де та взяла їx. А жінка прикинулась дуже слабою і, кивнувши головою на бочку, ледве сказала: « В діжці». Туркеня підбігла до діжки i нагнулась, щоб        дістати огірок. Породілля схопилася з постелі та бiroм до неї. Міцно схопила туркеню за ноги i кинула в діжку.

        Так i втопила кляту ординку.

       Скільки не шукали свого ватажка бусурмани, та так i не знайшли. Тоді взяв   їх такий ляк, що вони скоро повтікали з села. I люди були такі раді, що залишились   живими. Вони дякували породіллі за те, що врятувала їx від смерті i від полону. А скільки вже нанесли  всякого добра, що вистачило його на все життя. Ось такий мужній у нас народ, який готовий віддати своє життя за рідний край.

​

​

               Легенда про Сокіл-камінь

(с.Княжпіль)

     Польсько-литовські завойовники закріпачили населення Княжполя i вимагали від нього оплати данини. Вони поводилися з селянами як з рабами, жорстоко експлуатували i катували їх. У відповідь на утиск іноземних завойовників селяни піднялися на визвольну боротьбу. Про це розповщає легенда, яка дійшла до наших днів. Ця легенда передається з покоління в покоління i можливо, зміст її oбpic різними видумками та доповненнями. Але и суть відображає боротьбу селян проти  поневолювачів.

     Селянин на прізвище Сокіл відмовився вдруге платити данину i панський прикажчик хотів його побити. Прикажчик був сильною людиною i не раз збивав з ніг найсильніших селян одним ударом. Сокіл був середнього росту, значно нижчий від прикажчика, але міг кулаком забити вола. I от саме, коли прикажчик підняв  руку для того, щоб вдарити, Сокіл ударом кулака збив його з ніг. Прикажчик більше не піднявся. Тоді в село iз Кам'янця прибули панські лакеї з військом, але Сокола в селі вже не було. Він, зібравши кілька молодих хлопців, сховався в Княжпільському лісі. Пізніше до нього приєдналися втікачі від нещадної експлуатації з інших сіл. Вони обладнали печеру в кам'яній скалі-виступі над річкою  i звідти не раз нападали на панів та їx прикажчиків. Пани боялися Сокола i його посланців i не жили в ближніх селах. Вони ховалися в мicтi Кам'янці. A прості люди любили та поважали ватажка повстанців. Сокіл часто передавав відібране в панів добро. Слава про нього, поширилася далеко по землі Подільській, а пани називали його «розбійником». Але як вони не старались, зловити Сокола не могли, бо народ переховував свого героя...

Так розповідає легенда. Цей камінь i печера збереглися до нашого часу i називають його Сокіл-камінь. Вхід в печеру тепер завалений i важкодоступний.

 

 

 Легенда про Сову-криницю

     А ще у Совому яру є цілюще джерело, яке люди зберегли i до наших днів. Про «Сову криницю» в народі iснyє така легенда. У Совому яру б'є з-під каменя джерело. Ще за пам'яті дідів наших, люди знали, що воно дуже помічне. Чи заболять очі, чи чиряки обсиплять, ця вода врятує. А що вже дівки ставали гарними, як писанки від Tiєї водиці - чарівниці. Багато водилося звipiв та птахів у тім

міжгір'ї. Але yciм правувала стара Сова. Прозвали люди міжгір'я Совим яром, а джерело Совою криницею. Так тяглося з віку в вік. Але настало лихоліття: до Сового Яру дійшли татари. Як побачив хан ту воду, що під сонцем вигравала сріблом, та й захотів спрагу залити. Але джерельце нечистим душам не дарувало свою благодать. Винесло воно до ханових уст самий намул. А він напився та й заснув. Вся голова його струпом взялася, чиряками шию обкидало. Наказав хан своїй орді закидати джерело полями. Але на ранок з них виріс цілий ліс. А вода залишилась. Злякались татари, та й покинули Совий Яр. А джерело й досі живе. I сьогодні біля джерела зупиняється багато людей, особливо туристів, щоб напитись цієї цілющої води, відпочити. Адже біля цього джерела під великим, розлогим дубом зроблені стіл i лавочки, де люди можуть відпочивати, полюбуватися цим миловидним струмком.

 

Легенди про рослини

Брат і сестра

          А ще привертала увагу ворогів у нашім краї - це врода україських красунь. Вони захоплювали україських дівчат i продавали їx у Цар-город. Про це в народі на Поділлі є така легенда. Називаеться вона «Брат i сестра». Турки з яничарами розгулювали Поділлям. Наслідили кривавими розправами, попелищами ciл, розлукою. Ханська орда везла багатий ясир. Придивлялися бусурмани до красних подолянок. Не один уявляв, скільки золота придбає за подолянок на турецькому базарі. Серед полонених була чорноброва дівчина. Боса, з розплетеною косою. Поливала слізьми свої сліди. Поруч їхав на кош молодий яничар i не спускав з неї очей. При нагоді кидав шматочок хліба. Вона якось відрізняла того яничара серед дикої юрби, але, чому, пояснити co6i не могла. Щось під серцем щемило. А чому не знала. Третьего дня орда зупинилась в степу на ночівлю. Ще з вечора яничар заговорив до дівчини. Bін намовляв її на втечу, обіцяв любити й оженитися на шй, коли пощастить вернутися на Україну. Дівчина погодилася. Коли втомлені

 дорогою бусурмани поснули покотом, яничар пікинув дівчині турецький одяг, i вони вдало вислизнули з табору. Бігли щосили, збивали ноги, падали, задихалися. До ранку пройли шмат дороги та й вибилися з сил. Боялися погоні, то ховалися в густих заростях. Сіли поруч, почали говорити. Яничар повідав, як малим його схопили турки. Пригадував, ще як виглядае їхнє село, хата над потоком, груша висока така та над хатою, кузня. Вислухала вона, тяжко заридала i закричала не своїм голосом:

«Ти - мій старший брат..        

Най згинуть кляті бусурмани!            

Ходім, брате, горою, гей (2р.)    

Розбредемосъ травою,

А ти будет синій  цвіт. Гей!

А я буду жовтий цвіт,

Тай звеселим білий cвiт.

Будуть люди квіти рвати, гей!

Будуть про нас споминати».

       I виросли з них незнані ще на землі квіти «брат i сестра». У нашому селі називають їх «братчики». Ростуть co6i на полях, на пагорбах. Кожна квітка цвіте подвійними кольорами: фіолетовим i жовтим або синім i жовтим.

 

Квіти весняного сонця

      3 покон віків на землі над злом перемагало добро. Про це багато оспівувалось у пінях, віршах, легендах. Ось про таку перемогу добра над злом я вам хочу розповісти у легенді. Називаеться вона «Kвіти весняного сонця».                             

    Жила-була злюща-презлюща мачуха. Вона страшенно не любила нерідних дуже вродливих дочок i вирішила позбутися ix. Наприкінці зими, скориставшись відсутністю чоловіка, вона вигнала сиріт з дому. Стоять босі на кocoгopi, мерзнуть на студеному вітрі, оплакують свою гірку долю. Аж гульк, із -за косогору вийшла ніжна красуня Весна, а за нею виглянуло променисте життєдайне Сонечко. Пригріли, приголубили вони cиріт материнською ласкою, теплом, i тi розцвіли чарівними весняними квітами. Лиха мачуха, коли це побачила, від злості померла. 3 того часу, як символ перемоги добра над злом, щовесни з'являються  тіж квітки - сироти.                         На весняній землі вони свіяться, наче рожеві лхтарики. А в народі їx називають «маргаритками». Це пов'язано з тим, що цвітуть вони тоді, коли ще мало інших квітів, а тому i видаються самотніми.

 

Легенда про лілію

     У сиву давнину, коли ще на села нападали татари. Лилася кров, сльози . Старих і немічних рубали, молодих хлопців i дівчат забирали у полон. Особливо було важко дівчатам , які були красивими .

     Ось одного разу на село набігли татарські орди. Дівчата нашого села, щоб не потрапити у полон потопились у piчцi.

    На світанку на темній річковій воді з'явились білі пуп'янки. Зійшло сонце i його проміння освітило згарище німого села. А невідомі квіти розцвіли білим цвітом . Здавалось, що ніжні  руки дівчат тягнуться до сонця .

    У вечеpi, коли зайшло сонце ніжні білі квіти ховалися  у воду. 3 того часу прекрасні білі лілії прокидаються iз сонцем i лягають iз його заходом .

                       Записано зі слів

Лисенко Ганни

                            с. Демшин

 

​

​

Красний дуб

         На місці, де зараз розташувалося село Стара Ушиця, а точніше, де проходить полезахисна смуга, було колись мочарисько. Недалеко від нього pic велетенський дуб. Під цим дубом господарі які працювали в полі, ховалися від спеки та дощу. Кажуть, що цей велетень міг вмістити під свою крону до сорока людей разом з кіньми. За могутність i красу його прозвали «Красним дубом».

      А ще розповідають, що під цим Красним дубом є пoгpiб, в якому багато коштовностей. Розбійники грабували помщиків та церкви i звозили все у сховище під Красним дубом. Розбійників почала переслідувати влада i вони порозбігалися. Частину поліція переловила, а решта в цих краях боялася появлятися.

       Якось поїхали на заробітки староушицькі люди в Бессарабію i там в познайомилися з господарем, який мав багато поля. Вони у нього найнялися на роботу на сезон. Коли він довідався, що вони мешканці Старої Ушиці то зрадів. Подоляни теж відчули що він не молдован. Подільська гoвipкa видавала господаря.

По закінченні роботи господар з ними розплатився золотими монетами. I pозповів їм таку icтopію: «Я вже старий, до того ще й хворий. Ви ж бачите, що ледве пересуваюся по подвір'ї. А ще мене простелили, на Дністрі, коли я тікав з Поділля в Молдавію. Тут мене ніхто не знав. Я пристав до бідної вдови. У мене було трохи золота i діамантів. Купили землю, сад, побудувалися. Жили не бідно, як бачите, але щастя не було. Сум за своїм краєм, родиною не давав спокою. А ще люди, які стали жертвами від мoїx рук та рук товаришів по грабежах. Так, так - ми обкрадали багатих людей, собори, церкви...

    Я вже старий i немічний - скоро помру. До церкви i до попа менi немае як іти, тому я висповідаюся перед вами - моїми земляками.

   Моє покаяння нічого вже не виправить... хоча я з того часу не зробив ніякого rpixa, як перебрався сюди... але меш хочеться померти легкою смертю, та ще, щоб ви забрали тi коштовності, які ми закопали під Красним дубом. Вхід до підвалу ми заснули великою важкою плитою. Bipніше двома плитами. Спочатку необхідно вийняти одну, а потім вже другу. Це треба зробити кіньми. Ми теж так закривали. Це робилося дуже темною ніччю. Вхід знаходиться зi сходу сонця. Я знаю, що там ніхто нічого не забрав. Не було можливості. Адже тi, яких зловили - померли на каторзі, а інші від хвороб та старості. Мені нічого не привозьте. Все - ваше. Доки ви скарб заберете, мене вже не буде... А щоб відвідати мою могилу - я того не заслужив. Ідіть з Богом.»

     Коли заробітчани приїхали додому, вони незабаром таємно почали добувати заховане добро... Працювали в ночі. Уже ось i плити. Там, де стикалися вони - вузька щілина. Через неї вони побачили купу золота, яке блищало при свічці, як сонце. Від такого багатства вони розгубилися. Та коли добре роздивилися, то помітили, що за купою золота стоїть стіл, а за столом сидять чорти i щось пишуть. Один з них підвів голову i запитав прізвища у розгублених людей. Той, що ближче припав до щілини, хотів сказати свое прізвище, але тільки гикнув. Тоді вони миттю вибігли з погреба i побігли без огляду до села, залишивши коней i ломи та лопати. Від Красного дуба до Старої Ушиці -більше п'яти кілометрів.

       Отакий марафон зробили за лічені хвилини, мрійники розбагатіти. Скарб, кажуть, забрала держава, а чотири хлопи залишилися заіками. Чи то з жаху привидилось, чи там було щось поставлене для остраху - важко сказати, а розпитати уже нема у кого.

Давно вже Красного дуба немає. Але місце ще трималося. Ми з товаришами захотіли провірити факт, тобто, чи хоча якась яма залишилася від Красного дуба.

      Прийшли i почали копати. Дрібне каміння, якого було дуже багато, заважало швидко заглибитись у землю. Та не каміння заважало нам встановити істину. Це було на рівнім полі i люди, які недалеко працювали, мабуть помітили, бо прийшов бригадир, запитав, чи є дозвіл на розкопки колгоспного поля.

     I не побачивши справки з державною печаткою - прогнав нас, дітлахів. Від такої невдачі, похнюпившись, ми ледве побрели до дому.

    I хоча до Старї Ушиці лише понад п'ять кілометрів, шлях нам здавався безкінечним.

     Ушичани мали з чого посміятися: «Бач, золота захотіли!»

 

 Як з'явилася кропива

       Кажуть люди, що кропиви світ не знав. З'явилася вона так. Жила вдова. Мала двох дочок. Одну гарну, як зірницю, другу страшну, як гірчицю, така погана i жовта була. Мама старшій все віддавала, бо знала, що хтось на її придане пристане. Меншій нічого, бо красу i добре серце має. З'явився в селі хороший козак. Полюбив красну дочку удовиці. Але й погана його полюбила. Як не вертілася, як не крутилася коло його, нічого не допомагало. Почала вона сестру просити, щоб забрала все багатство, лиш від козака відвернулася.         

    Дівчина каже cecтpi, що без корів та волів проживе, а любові не розділить. Та прокляла меншу сестру. Старшу сестру добросердечна дівчина простила. Тоді старша кличе меншу до річки помилуватись над водою вродою. Лиш менша сестра задивилася на своє личенько, старша кинула її в воду. Меншу сестру понесла річка. Старша сестра зробилася кропивою. Про це розказують божі люди - лірники.                  Послухайте ж i ви, дівчата, будьте добрими сестрами одна другій.

Сестро родная, ворожиця тяжкая!

 Любить тя козак якого я жадаю!

Одна матінка на світі нас породила.  

Та не однакою красою наділила.

Бо краса твоя вечірняя зірниця,

А краса моя - зів'ялая травиця

Забирай, сестро, мої воли i корови,

                                              Лиш віддай того, що серцю до любові                                                           

           Сестро, рідна, я гарна, я молода,

Не моя вина, i я люблю козака

Без твоїx волів буду, сестро, жити!

Несила моя кохання роздушити!

         Не карай тебе ні вогнем, ні водою.

 

Записано зі слів жительки

 Старої Ушиці Ранчук Mapiї

 

 

 

ЛЕГЕНДИ ПРО КОХАННЯ

 

Легенда Про Дівичів- яр

        Дуже гарна «Дівич-Гора». Велетенський яр, по якому біжить невеличкий джерельний струмок. Одна сторона - суцільний камінь, а протилежна - гладка суцільна вбіч, де пасуться вівці, корови... Чому ж таке дивне ім'я в гори? існує в селі така  легенда:

      Колись давно, дуже багато років тому, в нашій місцевості жила була дівчина. Була вона дуже вродлива до неї залицялися хлопці, які хотілии на ній женитися. Дівчина вагалася кого вибрати, адже обидва були гарні, сміливі, сильні i обидва їй подобались. Придумала вона таке випробовування: «Хто швидше вибіжить на гору з каменем у руках, той i буде мені за чоловіка.» I от вони наввипередки почали бігти. Важко бiгти на гору самому, а з каменем ще важче. За кілька метрів до вершини, серця в них не витримали навантаження i вони обидва померли на очах у коханої. Довго ходила дівчина на місце трагедії, сумуючи за хлопцями i терзаючи себе за їхню смерть. Одного разу, не витримавши такої муки, кинулася вона у пpipвy i розбилася на смерть. З того часу називають той яр «Дівичим», а скелю «Дівич-горою». I тепер, коли вітер завиває у ярку, кажуть, що то плаче дівчина за своїми парубками.

       Легенди Староушиччини мені розповів наш місцевий поет i композитор В. Левицький.

    Я вкотре спускаюсь стрімкою скелястою стежиною до Дністра. Мені видзвонюють мелодії дитинства ніжі конвалії, поважно хилить свої голівки сон-трава, шумить розлогий i могутній дуб. Минаю три цілющі кринички, скельний  монастирь, вітаюся з кучерявим дереном i високою  тополею.

      I от я над широким плесом Дністровського водосховища. Далі стежки немає. Там під тридцятиметровою товщею води було село, наша літописна Бакота. В ньому народилися i жили мої прабабуся Надя i прадідусь Григорій, бабуся Марія i дідусь Петро, моя мама i дві сестри.

      «Бажане, чудове місце» - так перекладаеться з давньоруської Бакота. У давньоруському літописі цi землі називають Пониззям (з 1226 року).

Адмістративним та культурным центром давньоруського Пониззя XII - XIV ст. було місто Бакота.

    У piзнi часи цими благодатними i родючими землями володіли монголо-татари, литовці, поляки, молдовани. У ceредині 1672 року Поділлля захопила Туреччина. Про це мені бабуся розповіла легенду, яку ще вдитинстві почула від своїх родичів.

 

Легенда про скелю кохання

     Колись в ceлi Бакота жили заможні i бідні люди.Одного разу багата дівчина полюбила хлопця з бідної ciм’ї. Кохання їx було чисте i велике. Та батьки дівчини не хотіли віддавати її за бідного юнака, а насильно віддали за багатого. До шлюбу молоді йшли в монастир, який знаходився в скалі, вузенькою стежкою. Дійшовши майже до вершини скали, дівчина кинулась вниз i закінчила своє життя самогубством, бо життя без коханого вона co6i не уявляла. Після смерті бідний хлопець часто приходив до скали,  «розмовляючи» з своєю коханою. Через деякий час він там теж закінчив своє життя.

       З тієї пори, кажуть люди, на тому місцi часто можна побачити багату дівчину i бідного хлопця в скалі, які гуляють i про щось розмовляють.

       Пізніше ту скалу назвали «Скалою кохання». Багато поколінь передавали цю легенду з уст в уста. До тієї скали раніше, коли ще було село зараз на його місці Дністровське водосховище, приходили вci закохані i клялися один одному в коханні, а це приносило  щастя i злагоду в їx майбутньому подружньому житті. Сусіднім селом з Бакотою була Студениця.

 

Легенда про Настусю

    Колись давним-давно жила в селі Студениця дівчина Настуся. Вона кохалася з роботящим чорнобривим парубком. Уже й домовилися побратися після Покрови.

Настуся була красунею на всю околицю. Але була кріпачкою. А студенецький пан, знаючи, що за дружину кріпачку не візьме ніхто вирішиі обманути дівчину. Почав нещиро залицятися, признаватися в коханні. Потім покликав на прогулянку i там грубо її обезчестив.

     Настуся не могла перенести такої наруги. Не могла би глянути у вічі судженому козакові.. i кинулася зi скелі. Цю скелю i звуть з того часу «Скелею Hacтyci».

А коли хлопець довідався про скоєний паном злочин, то взяв сокиру i вбив нею панича. Хлопця закували у кайдани i повезли до Cибipy. Але він до місця призначення не доїхав - помер з нудьги за Настусею.

     Тепер, хто знае цю легенду, коли їде «Совиним яром», дивиться, де видніється між зеленими деревами лісу ця скеля.

​

Кохана

    Легенда про гай Кохана давно розповідалась у нашому селі. Колись у давнину кохались хлопець i дівчина, любили вони одне одного так, що ніщо не могло їx розлучити . I ось вирішили вони що одружаться, але коли пішли до батьків на благословення тi не погодились на весілля. З обох сторін бать­ки були проти весілля. Дуже важко було перенести це молодятам  тому, що однин без одного вони жити не могли. Обійнявшись, вони пішли в гай, це була пора весни , коли навколо все, поплакали вони помилувались i спочатку хлопець вбив дівчину , а потім i себе порішив . На місці трагедії виросла калина, а під нею розстелився барвінок . Ясно у гаю Кохана, що знаходиться біля висілка Печора, багато кущів калини.

Записано від жительки

с. Демшин Барабаш Олександри

 

 

Легенда про Матір Божу

     Біля висілка Печора на гopбi, як ще дорога на Китайгород знаходиться камінь великий , але біля нього є маленька плит­ка.  Це такий рівний камінь з плоским верхом, а на ньому є вм'ятина. Вигляд вона має людськї ноги, але маленька i дуже акуратна. Коли йдуть дощі, то вода у цій вм'ятині завжди червоного кольору. Старожили нашого села розповідають, що тут пробігала матір Божа i поранила об цей камінь ногу, тут вона зупинилась i перев'язала co6i палець . З тих пip відколи пам'ятають про це місце, ніхто ніколи не наступає на камінь i не пасуть худо­бу там. Кажуть, що це святе місце .

 

Записано від жительки

с. Демшин Барабаш Олександри

 

 

 

 

 

 

​

​

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

​